Їй 85 і вона добре знає, що таке війна. Ніна Анатоліївна родом із Києва, і у далекому 41-му вже пережила жахіття окупації: “Згадувати ці роки дуже тяжко. То був неймовірний голод, німці, зима – оце я пам’ятаю страхіття.” Пригадує, як маленькою дівчинкою вирушала по місту у пошуках їжі і як мама готувала відвар із кісток, щоб вижити. тато ж пішов на фронт.
Їх будинок у Києві розбомбили у перші дні Другої світової. Після війни разом із родиною переїхала до Стрия, щоб починати все заново: “Батько тут влаштувався у Стрийському драматичному театрі, де працював багато років. Я вчилася в шостій школі. Вона, ця школа, дала мені не тільки знання. Вона дала мені потяг до життя, любов до своєї землі, до України, до Стрия. Для мене це моя колиска. Я називаю Стрий своєю колискою.”
У Стрию минуло дитинство та юність Ніни. Тут вона зустріла своє кохання. Викладала українську мову у шостій школі, а потім працювала у будинку дитячої творчості. У Києві, куди переїхала згодом, навчала дітей українознавству. Пропагувала українську культуру, відроджувала традиції ще тоді, коли це було не модно: ” Я просто любила і свою професію, і дітей, і мистецтво. Для мене це все було взаємопоєднаним. І свою любов я передавала дітям”.
Вдруге до Стрия жінка приїхала у 2022 р. І знову, як і багато років тому – тікаючи від війни: “Сорок днів у Києві ми з дочкою пережили дуже тяжко. Це були часті вибухи, один безкінечний страх. Я вдома не була від початку війни – жила у сховищі. По три години стояла у черзі, щоб купити продуктів, ліків. Дуже було страшно.”
Зараз у Стрию Ніна Анатоліївна проводить творчі зустрічі і не перестає писати вірші. Каже, що це те, чим може допомагати армії: “Моя душа живе болем на Україну, за дітей. Думаю: Боже, дай мені сили не стогнати, не нити, а писати. Кожного дня я писала вірші. Пишу – а прочитати, що написала, вже не можу.” Впорядковує поезію жінки її дочка Світлана.
Ніна готує до випуску дев’яту книгу, яка має бути дуже особливою – прозово-поетичною. Обіцяє презентувати її у Стрию.
Автор: Тетяна Боярчук