29 серпня 2014 року, під час виходу із Іловайського котла загинув рядовий батальйону “Дніпро-1” Брус Тарас Романович. Один із 254 загиблих (цифра Ярослава Тинченка, українського історика та письменника, укладача “Іловайського мартиролога”) при виході з оточення у “зеленому коридорі”.
…На цьому могло-б бути все… Якби інформація збиралась для сухих військових зведень чи статистичних даних. А ще – Вікіпедія. Тут уже можна дізнатись, що Тарас був приватним підприємцем, активним майданівцем, волонтером. Потім – міліціонером. Потім, знову- таки – Іловайськ, порятунок десятка людей при виході з міста… І – смерть.
Так, ніби в кількох абзацах – ціле життя молодого чоловіка, якому могло б виповнитись цього року 34.
Тарас був “глибший” і “ширший”, аніж вказано у таких поверхневих дописах, вважає друг Тараса Бруса Роман Мільчаковський. З ним ми поспілкувались напередодні 7-ї річниці від подій “Іловайського котла” та “зеленого коридору”.
Війна, за словами пана Романа – дуже короткий відрізок життя друга, що лише оголила те, що вже було притаманним Тарасу. І це був “правильний коктейль” рис характеру (вислів Романа Мільчаковського – прим. автора).
Першим “інгрідієнтом” можна назвати життєлюбність та вміння радіти життю. “Я лише кілька разів за все життя бачив Тараса сумним” -згадує Роман Мільчаковський.”Є багато життєвих моментів, які ми пережили – і, практично, все в сміху”. Наприклад, через веселість і харизматичність Бруса, помножених на чоловічу привабливість хлопці часто мали “качелі” на дискотеках, бо з Тарасом хотіли зустрічатись дуже багато дівчат. А тому в напівжартівливому стилі Бруса не допускали на танцмайданчик, щоб “не відбив”. Хоча, насправді, Тарас легко сходився з людьми, дуже багатьох знав, а багато людей знали Бруса… Часто бувало так, що на тій же дискотеці Тарас спочатку мусив з усіма привітатись (а “усіх” було чимало) – і лише тоді танцював.
на Майдані
Бували і конфлікти! І навіть – бійки… Тарас вмів за себе постояти, навіть коли доводилось битись із вдвічі більшим суперником. Так виховали батьки. Хлопця поважали… Тому біля Бруса було завжди багато людей. Як згадує Роман Мільчаковський, коли Тарас Брус жив на квартирі у Львові, сама квартира швидше ставала гуртожитком, де жило чимало народу. “Останній раз, коли я в нього ночував,..ми спали двоє на одному дивані, бо в нього завжди були якісь люди – куми братів, брати кумів. Бо всі знали, що у Тараса на Сихові можна переночувати – і тут – без варіантів”. “Знаю що йому було допомагати людям в кайф!” – згадує Роман Мільчаковський.
Так розкривається другий “інгрідієнт” характеру Тараса Бруса: надмірна доброта, часто – не на користь Брусу. Цією добротою хотіли скористатись (і часто користали) партнери по бізнесу, чи люди, яким Тарас позичав чималі гроші, а вони не повертали борг. Зла Тарас не тримав, намагався бачити у людях хороше. Коли хтось робив щось погане, хлопець казав, що це – “такі обставини” , а не “така людина”.edited Третім у “правильному коктейлі характеру” була рішучість. Ми вже згадували, що Тарас ще під час підліткових бійок вмів за себе постояти, знаючи навіть, що опонент сильніший… ТАК ТРЕБА! Так само рішуче ТРЕБА було їхати на Майдан у грудні 2013.
Роман Мільчаковський згадує – не було такого: мені треба день чи два на збори. Вирішили з хлопцями їхати на Майдан – просто взяли і поїхали. Без довгих дискусій та виправдань. Чи означає це, що Тарас Брус нічого не боявся? Ні – йому, як і кожній нормальній людині, було притаманне це відчуття. Але Тарас вмів страх контролювати і йти вперед. Бо так треба. Без питань… На Майдані, а потім – на війні. Часто допомагало в цьому почуття гумору Тараса. Забігаючи наперед – як згадує у “Іловайському щоденнику” учасник тих подій, письменник Роман Зіненко (позивний “Сєдой”), навіть в дуже складних військових обставинах, під постійними обстрілами в Іловайську знаходили місце для жарту. Приміром, Брус поскаржився жартома на те, що як тільки він хоче сходити до тулету, починаєтся обстріл. “Мені хоч в туалет не ходи!” на що”Сєдой” так само жартома відповідав: “Брус, то ми тепер по тобі визначатимемо, коли черговий обстріл буде” (Роман Зіненко. Іловайський щоденник). Боявся звісно, але перемагав страх.
Майдан. Волонтерство. Зона АТО. Характер, який вигартував хлопець протягом життя врешті привіт Бруса туди, куди привів. Будучи нечастим гостем на малій Батьківщині, Тарас лише радив людям “менше дивитись ящик” (телевізор – прим. автора). Можна припустити, що, знаючи ситуацію в зоні АТО “з середини”, мав всі підстави не довіряти “телевізійній” версії подій.
А потім був Іловайськ… Востаннє Роман Мільчаковський спілкувався із Тарасом Брусом 27 серпня 2014 року телефоном. “Він сказав, що в нього купа трофеїв, їх там бомблять по-серйозному і голова болить” (Роман Зіненко в “Іловайському щоденнику” згадує, що Тарас Брус був контужений і в нього були проблеми зі слухом. Доводилось постійно повторювати для нього одне і те саме. Жартували, що якщо за воротами пробіжить стадо мамонтів, Брус цього не помітить. Та, якщо серйозно, то Зіненко прагнув дати Тарасу “нормально відпочити”, чого останньому, очевидно, бракувало).
Далі зв’язок із Тарасом був втрачений…
Про ймовірну загибель Тараса Роману Мільчаковському повідомила тодішня дівчина (сьогодні – дружина) Володимира Парасюка. Циркулювала інформація, що Тарас був за кермом “Богдана”, у який вони збирали поранених при виході “зеленим коридором”. Пробили колесо у автобусі і на пробитому тягнули стільки, скільки могли. Потім Тарас вибіг і уже не повернувся… Було багато версій – спрацював снайпер, Тарас підірвався на розтяжці. Достеменно невідомо.
Як розповідає Роман Мільчаковський, період між 29 серпня та груднем 2014 року, коли, після ряду ДНК-експертиз, пошуків “невідомий солдат став відомим” було багато людей, котрі “бачили” Тараса в полоні, інші знають людей, які його “бачили”. І це було морально дуже важко.
20 грудня 2014 року відбулось останнє прощання із Тарасом Брусом у Львові, в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра та Павла. Поховали чоловіка у Бані Лисовицькій…
Чи жива пам’ять про рядового батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Тараса Романовича Бруса? На жаль, за спостереженням друга Романа Мільчаковського – вона уже не така болюча для багатьох людей. Буденність бере своє… Хоча, так бути не повинно.
P.S. “Згадую, як ми святкували 25-річчя Тараса у Керчі, в НАШОМУ Криму, з НАШИМ Тарасом. Ми курили “кубини” на березі і дивились на море. Було класно… Потім – 26, а потім…”
– Пане Романе, якби Ви мали можливість хоч на мить поспілкуватись із Тарасом зараз, що б йому сказали?
– (Пауза) Як дуже його бракує….
Автор: Руслан Леськів