Бій під Крутами 29 січня 1917 року – найбільш відома, найяскравіша подія Першої російсько-української війни, що тривала з грудня 1917-го до травня 1918 року.
Причиною війни було бажання більшовицького уряду Росії встановити контроль над Українською Народною Республікою, проголошеною Українською Центральною Радою 20 листопада 1917 року.
Як і під час нинішньої війни, що триває з 2014 року, Росія діяла проти УНР гібридними методами, поєднуючи безпосереднє воєнне вторгнення із підбурюванням антиурядових збройних заколотів, намагаючись представити весь конфлікт як внутрішньоукраїнський – епізод «громадянської війни».
Російське вторгнення розпочалося після невдалих спроб місцевих більшовиків захопити владу в Україні власними силами. Зокрема, спроба повстання збільшовичених військ у Києві 11 грудня 1917 року була придушена військами Центральної Ради у зародку. Всеукраїнський з’їзд рад, що проходив у Києві у той самий час, і на якому більшовики прагнули отримати більшість голосів та усунути українську владу, висловив підтримку Центральній Раді. Поразкою завершилося також більшовицьке повстання в Одесі. А збільшовичені частини 2-го гвардійського корпусу на Правобережній Україні були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського та відправлені до Росії.
Вторгнення більшовицьких військ з Росії на Харківському і Чернігівському напрямках та з Криму заохотило антиурядові сили в УНР до нових виступів. Більшовицькі делегати Всеукраїнського з’їзду рад переїхали з Києва у захоплений російськими радянськими військами Харків, де провели альтернативний з’їзд, на якому сформували «альтернативні» органи влади України – Центральний виконавчий комітет рад та Народний секретаріат (уряд) УНР. Від імені цих маріонеткових структур, більшовицькі війська просувалися вглиб України.
У грудні 1917-го – січні 1918-го років УНР перебувала у складній ситуації. На Лівобережжі наступали війська з Росії, на Правобережжі активізувалися збільшовичені частини фронту Першої світової війни, у містах знову почалися повстання червоної гвардії. На швидку руку українізовані частини колишньої Російської імператорської армії піддалися на розкладницьку ворожу пропаганду та не чинили опору агресії. Головною опорою української влади стали добровольчі формування, такі як Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри, що стримував ворога на Полтавщині.
Головною метою більшовицьких військ був Київ. Захоплення української столиці дало б змогу більшовицькому Народному Секретаріату заявити про себе, як про справжній уряд УНР. Головні сили ворога зосередились на Чернігівщині і наступали вздовж залізниці Бахмач – Бровари – Київ. Через прорахунки українського командування, більш боєздатні війська Центральної Ради готувалися обороняти столицю на полтавському напрямку. Таким чином, головний удар більшовицьких 1-ї і 2-ї Революційних армій мали прийняти на себе юнаки (курсанти) 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького, а також студенти-добровольці з Помічного студентського куреня Січових стрільців під загальним командуванням Аверкія Гончаренка.
Київський гарнізон та гайдамаки Петлюри не могли надати дієвої допомоги юнакам, адже 29 січня у Києві спалахнуло більшовицьке повстання, центром якого став завод «Арсенал». Загроза втратити столицю, та ще й в результаті повстання, а не зовнішнього вторгнення, змусила українські війська зосередитись на придушенні заколоту.
У цей час фактично відбувалася гра на випередження. Київські заколотники скували боями війська Центральної Ради та розраховували на допомогу 1-ї і 2-ї Революційних армій. Завдання більшовиків полягало в тому, щоб захопити Київ до завершення мирних переговорів української делегації з дипломатами Німеччини та Австро-Угорщини у Бресті-Литовську. Виступаючи із Києва від імені УНР більшовицький Народний секретаріат міг підважити мандат української делегації на переговорах у Бресті. Натомість українським військам будь-що було необхідно втриматись у Києві до підписання мирного договору у Бресті.
Якби 1-ша і 2-га Революційні армії під командуванням Михайла Муравйова вчасно прибули до Києва на допомогу заколотникам, то більшовицький план міг бути втілений. Однак на заваді нестримному наступу військ Муравйова стали юнаки і студенти Аверкія Гончаренка.
Бій відбувся 29 січня біля залізничної станції Крути на перегоні між Бахмачем та Ніжином. Чотири сотні юнаків та сотня студентів (разом понад 500 вояків і 20 старшин) мали на озброєнні 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайну артилерійську гармату, встановлену на залізничній платформі, гвинтівки. Ворог переважав у десятеро (4-6 тисяч червоногвардійців, солдатів-фронтовиків та балтійських матросів з бронепотягом). Понад 5 годин захисники Крут стримували ворожі наступи. Обидві сторони зазнали значних втрат. Надвечір українці почали відступ у напрямку Києва, аби не потрапити в оточення. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону, який чекав за кілька кілометрів від Крут. Під час самого бою там розміщувався військовий штаб і лазарет. Через суттєві втрати і розібрану залізницю росіяни цього дня не змогли продовжити наступу на Київ.
При відступі одна чота (взвод) Студентської сотні потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, хлопці втратили орієнтир і вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту ворогом. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики спочатку познущалися із 27 полонених, а потім їх розстріляли.
Бій під Крутами дозволив УНР виграти цінний час. 4 лютого 1918 року українські сили придушили більшовицький виступ у Києві. Заколотники так і не дочекалися підмоги Муравйова. А вже 9 лютого, в день, коли українські війська відступали з Києва, у Бресті було підписано угоду УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією, яка стала запорукою військового союзу та визволення України від більшовиків навесні 1918 року.
Український інститут Національної пам’яті