Повномасштабна війна докорінно змінила життя українців. І тих, хто із зброєю захищає кордони нашої держави від російських військових, і тих, хто в тилу. Зазнало змін і звичне спілкування. Адже про що можна і про що не варто розмовляти з військовими, з тими, хто повернувся і хто змушений був приїхати через поранення. Як діяти, коли спілкуєшся з людиною з інвалідністю і коли слід звертатися по психологічну допомогу? Відповіді на ці запитання дала кризовий психолог, психотерапевт, травмафокустерапевт, арт терапевт, тренер, член Всесвітньої Асоціації Позитивної психотерапії (WAPP), член Української Спілки Психотерапевтів (УСП), член Української Асоціації Фахівців з подолання наслідків Психотравмуючих Подій (Психологічна Кризова Служба); кризова консультантка Служби турботи про психічне здоров’я БФ «Право на захист» Ростислава Пекарюк.
Як спілкуватися з військовим, який перебуває в зоні бойових дій? А як з тим, хто повернувся з війни? Як висловити підтримку тому, хто воює і постійно бачить загибель?
Якщо коротко, то основні слова, на мою думку, які варто вживати, це «Дякую. Підтримую. Захоплююся», і ділюся позитивними новинами про мирне життя.
«Дякую», бо саме тим, хто є чи був в зоні бойових дій, ми завдячуємо тим, що у нас мирне небо над головою.
«Підтримую», про те, що важливо запитувати чого вони потребують від нас, конкретно в цей момент, коли ми спілкуємось по телефону, і взагалі на найближчий час, чим ми можемо допомогти. Запитати, можливо допомоги потребує хтось з їхніх рідних, які чекають. Можливо вони самі мають якусь потребу, в вирішенні якої ми можемо посприяти.
«Захоплююся» – це висловити своє захоплення, що вони є прикладом для наслідування для нас і для майбутніх поколінь. Саме вони зараз творять нашу історію. І про це важливо казати, щоб вони відчували, що всі ці жертви не є марними.
Діліться тим хорошим, що відбувається з вами, діліться позитивними новинами про життя, про рідних. Жартуйте, якщо це доречно саме в той момент, розказуйте щось веселе та життєстверджуюче, що відбулося, або запитуйте про щось кумедне, що також буває в зоні бойових дій.
Як діяти, коли спілкуєшся з людиною з інвалідністю? Чи варто пропонувати допомогу?
Коли ми є свідками чужого болю, це вже може бути підтримкою для іншої людини. Іноді може бути достатньо просто усмішки, іноді того ж слова «Дякую за захист», «Дякую за мужність» або ж запитати, чим я можу бути корисним?
Буває так, що людина може стати вкрай залежною від оточуючих, або, навпаки, почати ставитись з недовірою, відчувати себе відкинутою і уникати інших.
Можемо поговорити з тими, хто отримав серйозні поранення, про те, як знайти значення навіть у цьому болю. Фізичному чи душевному. Якщо людина зможе змінити контекст болю, тоді його легше пережити.
Можемо шукати і ділитись прикладами інших людей, відомих та мало відомих, які вже стикались з подібним досвідом, і продовжують далі свою життєву дорогу.
Коли слід звернутися по психологічну допомогу військовому, який повернувся з зони бойових дій? Як бути в такому випадку рідним? І які є способи допомогти? (Програми реабілітації і т.д.)
Перші дні, тижні, а іноді й місяці можуть з’являтися різні посттравматичні симптоми, такі як: розлади сну, кошмарні сновидіння, дратівливість, нездатність проживати позитивні емоції, бажання усамітнитися, апатія або надмірна збудливість, флешбеки, нав’язливі думки та інше. У стосунках може з’явитися більше агресії та дратівливості. Воїни можуть свідомо уникати думок, почуттів та людей, які нагадують про війну.
Важливо допомогти нормалізувати емоції, почуття та інші переживання. Як це можна зробити?
Військовому може бути важливо підтвердити, що те, що з ним відбувається, нормально і по-людськи, що він не змінився остаточно або не збожеволів. Скажіть, що це дуже типове для багатьох людей після такого шокуючого досвіду. Це природня реакція на ненормальні події. Тут немає хороших чи поганих емоцій, правильних чи неправильних. Є те, що є зараз. І цей стан поступово буде змінюватись.
Після повернення до дому важливо заповнювати прогалини, яких бракувало на війні – наповнювати наших воїнів ресурсами: сон, їжа, обійми, хобі, набуватися з дорогими серцю людьми в рідному домі, чергування роботи і відпочинку.
Не чекайте, що воїн відразу стане таким, яким був до війни. Для цього потрібен час, і ваше бажання чекати. Але чекати з турботою і розумінням, що для того, щоб «повернутися» з війни ще має пройти дуже багато часу.
І потрібно розуміти, що велика частина військових поступово впораються з пережитим, якщо будуть мати достатньо ресурсу та підтримки.
У іншої частини військових різного роду негаразди з’являться після повернення до дому і зменшуватимуться через деякий час.
Буде ще одна група військових, в яких можуть бути відтерміновані реакції у відчуттях, які можуть почати проявлятись через рік, два, через декілька років, коли військовий та його рідні вже й не здогадуються, що це пов’язано з війною.
За допомогою слід звертатись тоді, коли те, що відбувається з людиною приносить страждання самій людині. Або тим, хто поряд. Не відправляйте за допомогою до спеціаліста тоді, коли самі роздратовані, або військовий, а краще тоді, коли емоції уляжуться і можна буде про це поговорити.
Можна сказати про те, що ми всі час-від-часу потребуємо допомоги чи підтримки. І ті, що багато бачили, багато пережили не те, що потребують допомоги, а заслуговують на те, щоб тепер різними здоровими способами поповнити ту енергію, яку прийшлось так багато віддавати. І просити про допомогу, це не про слабкість. А навпаки, про силу і сміливість.
Не відправляйте їх самих. Йдіть разом зі своїми воїнами. Поруч. Відчуваючи вдячність і гордість, що вони у вас саме такі!
Про програми реабілітації наразі не знаю нічого. До повномасштабного вторгнення їх було декілька, здебільшого волонтерських. Дуже хочу вірити, що найближчим часом будуть повноцінні на державному рівні. Бо вони дуже необхідні. Як для тих, хто воював, так і для рідних, які чекали. Дуже важливо, щоб були спільноти, де воїни можуть бути серед «своїх», з тими, хто пройшов схожий досвід.
Автор: Оля Новак