“Одна справа почути про надію і прощення від проповідника чи людини, що вивчає релігієзнавство – і зовсім інша… коли з власного досвіду розповідає, як триматися за надію, коли тебе позбавлено всього” (Преподобний Девід Воер – у розмові із всесвітньо-відомою психологинею Едіт Еґер напередодні лекції перед шістьма сотнями капеланів)
Михайло приїхав до Києва із Криму на заробітки… Розпочинався Майдан, роботи було мало, отож Михайло, спочатку – з цікавості, а потім – з емпатії, співпереживання, стає майданівцем. Знайомиться з дівчиною… І раптом у його життя, як і в життя тисяч українців, вривається 18 лютого 2014 року. Криваві сутички… Кулею “беркутівців” Михайлові вибиває око. Він потрапляє до лікарні на вулиці Топольну у Львові… “Навіщо мені треба було це все?” – кричить в істериці Михайло з Криму… “Що я там робив?”. Депресія і намагання кинутись із вікна…
Цю історію розповідає настоятель храму рівноапостольних князів Володимира та Ольги у Стрию, військовий капелан отець Михайло Ільницький.
“Тоді я вже був капеланом однієї із майданівських сотень. І в часі найкривавіших сутичок доводилось вивозити поранених. Михайло з Криму був одним із тих, кого я відвіз на лікування до Львова…”.
За словами отця, одне із завдань військового капелана – допомагати знаходити відповіді на важкі питання, які ставив перед собою вихідець із Криму Михайло. “Навіщо я тут”.
Таких питань було в 2014-му чимало. Хаосу було чимало… Невпевненості і страху – теж не бракувало. Треба було діяти… Розпочалась війна, на якій люди ламались – психічно, духовно і морально… “Капеланство у 2014-му році було рухом добровольчим. Ніхто нас не посилав на Схід, але ми розуміли необхідність”, наголошує отець Михайло.
Він розповідає, що займався волонтерством, відвідав як капелан багато підрозділів. Однак, наприкінці 2014 прийшло усвідомлення, що треба працювати з одним підрозділом. Саме працювати! Адже – капеланство – це ще й постійна праця – як духовна (просвітницька), так і нерідко фізична (капелан не бере до рук зброї. Але може допомагати поглибити окоп, укріпити його) або – практична (може набути медичних навичок). І якщо капелан справді “з хлопцями”, тоді завойовує авторитет серед солдатів. І ті приходять до нього із своїми болями і радостями. “Яка різниця між капеланом і психологом?” – запитуємо у отця Михайла. Капелан – також часто працює в підрозділі, як психолог, але – і як духівник. Стримувальний чинник.
Різниця в тому, що з початком російсько-української війни саме капелани були першими із солдатами у зоні боїв. Першими були змушені говорити про вбивства і захист, першими відспівували загиблих, а потім – стримували лють їхніх побратимів.
Ось підрозділ взяв у полон ворога. Нещодавно у тому-ж підрозділі були бойові втрати. Доводилось стримувати солдатів від миттєвої помсти, говорити з ними, стукати до їх людяності. Але приходитимуть до капелана ті, хто бачив війну лише тоді, коли будуть впевнені – капелан її теж надивився…
“Підрозділ, капеланом якого я є – добровольчий. Тому, з початком війни не виникало проблем із внутрішньою мотивацією. Люди розуміли де вони і для чого вони тут. Але часто доводилось розділяти біль від втрат і допомагати не ламатись”.
Однак, доводилось ділити і радісні моменти! “Одного разу до мене прийшов боєць підрозділу Спартак Лашкалія і розповів історію, яку вважав чудом. У зруйнованому Широкіному, де вже практично не залишилось укриття, він із групою потрапляє під обстріл 120-міліметровими мінами. Солдати встигають заскочити у одну із воронок і починають молитись – адже, обстріл був настільки щільний, а укриття – справді настільки мало, що шанси загинути були більш, ніж високі. І тут, розповідав далі Спартак, зовсім поряд прилітають “як груші” три міни. Достатньо, щоб від бійців нічого не залишилось. Однак, жодна із трьох мін не вибухає…” Можна вважати це чудом, можна – ні. Хтось вірить в Бога, хтось – ні…
Військовий капелан, котрому бійці довіряють завжди є потужним чинником морального та психічного здоров’я підрозділу. “Армія дуже потребує фахових капеланів” – підкреслює отець Михайло. Важких питань – від світоглядних до чисто практичних на війні не меншає. А навпаки.
“Коли був Майдан, Героїв Небесної Сотні знали поіменно. А потім – війна – і – втрати, втрати, втрати… Тому загибель солдат перестала бути з людським обличчям, а перетворилась у статистику”. І це – ще один біль бійців… І отець Михайло вважає одним із своїх завдань особистих, а також – завдань капеланства, як такого – постійною працею не давати солдатам зневіритись, впасти у глибокі духовні кризи.
Держава і влада мають теж брати у цьому участь “не загортати війну у папірчики”, а, як мінімум – бути чесною. І всіляко докладатись до того, щоб “люди з війни” не ставали “людьми-війнами” (вислів автора – Р. Л.)
“Яким має бути капелан, отче?” Жертвенним… Таким що готовий віддавати свій час, здоров’я, життя задля своєї місії. Місії на війні і тут – на місці. Виховуючи молоде покоління, плекаючи в ньому любов і повагу до свого (при храмі свв. Володимира і Ольги діє не одна молодіжна та патріотична організація, котра займається просвітницькою та патріотичною роботою). “Капелан “не закінчується” на війні” – наголошує отець Михайло Ільницький. “Капелан, як священик має донести до людей: вони не матимуть гідності, якщо не знатимуть – хто вони…” Місія капелана – допомогти повернути гідність.
Автор: Руслан Леськів