…Це було вже після Майдану… Пан Ярослав був у Києві – на марші націоналістів, коли побачив того чоловіка… -Привіт! -Привіт?!… -Не впізнаєте? -… -А я одразу впізнав… Ви – один із моїх пацієнтів… На Майдані… Осколкові поранення ніг…
Ярослав Федорович Радевич, напевне, пам’ятав усіх, хто «пройшов» через його руки медика у грудні 2013-лютому 2014 року. Хоча імен, прізвищ практично, не знав. Та й хто тоді поспішав називатись? Люди зникали – часто – після того, як назвались.
А ще: він – лікар. Випускник Самбірського медичного училища з відзнакою та Івано-Франківського медінституту. Людина, котра покликана допомагати, незважаючи на імена та прізвища.
«Після побиття студентів на Майдані навіть питання не виникало – чи їхати до Києва» – розпочинає Ярослав Федорович – «на ранок ми з побратимами вже був там. І так – уже до завершення Майдану».
Практично одразу став виконувати функції медика – була потреба. Спочатку – на території Михайлівського собору, а пізніше – у «профспілках», де створилися основний медичний штаб та склади. Крім штабу створили і медичні пункти Майдану.
Ярослав Радевич працював в одному з них у приміщенні Київської міської державної адміністрації. Згодом, під час загострень, він, у складі медичних груп, виходив на патрулювання периметром Майдану і на барикади.
«В часі однієї із сутичок на Банковій мені доводилось надавати медичну допомогу як майданівцям, так і представникам правоохоронних органів – згадує Ярослав Федорович. – Потім ще й відпускав їх іншою дорогою до «своїх» – щоб міліціонери не потрапили до рук мітингувальників».
Пан Ярослав, з одного боку, розмежовував курсантів, правоохоронців і спецпризначенців, з іншого – після звірств, вчинених «Беркутом», рівень емоційної напруги мітингувальників значно зростав.
«Відпускав, попри те, що медики теж не були в безпеці – ще до «найгарячішої» фази Майдану. Згадується випадок, коли в один із під’їздів будинку на Банковій, де був пункт збору поранених, увірвались працівники «Беркуту». Дісталось всім – і медикам також. Як лікар, Ярослав Радевич розумів, що ситуація на Майдані стає дуже серйозною, аналізуючи характер травм, з якими люди поступали у медичні пункти, зокрема і в КМДА.
«Це було поступово, не одразу». Спочатку була Банкова – згаданий випадок із розгромом пункту збору поранених: забійні рани різних ступенів, отруєння газом та подразнення слизових поверхонь (від застосування сльозогінних речовин – прим. автора), поранення від світло-шумових гранат». Потім були вогнепали із гладкої зброї – 22 січня 2014 року гинуть Сергій Нігоян та Михайло Жизнєвський. «То була куля Рубєйкіна» – згадує лікар, коли говоримо про загибель останнього. (Куля Рубєйкіна – точена куля шпулькової форми для рушниць із важчою передньою частиною. Призначена для стрільби з гладкоствольної зброї 12-го калібру. Поранення – немає широких поверхневих ран, а є глибоке проникнення і важкі ушкодження. Гострі краї головної частини кулі викликають рясні кровотечі – прим. автора).
Сам Ярослав Федорович отримав поранення м’яких тканин лівої руки кулею Рубєйкіна. Кістку не зачепило.
22 січня 2014 року Ярослав Радевич практично стає свідком поранення Романа Сеника – майбутнього Героя Небесної Сотні – на одній з передових барикад по вул. Грушевського (куля застрягла в легені. 25 січня Роман Сеник помре, не приходячи до свідомості. Кулю сфотографують хірурги, котрі оперували Сеника – на прохання пан Ярослава, як доказ застосування вбивчих набоїв і він поширить це фото мережею).
Гладка зброя, помпові рушниці, кулі Рубєйкіна – часто із доданим твердосплавним гострим наконечником, шумові гранати із прикріпленими болтами (для більшого ураження), застосовувані «Беркутом», стають для Ярослава Радевича тригером. Точкою неповернення. В історії України. І його житті зокрема.
Дослівно: «Йшло загострення конкретне! І як вже почали використовувати летальні патрони, якими вбили Нігояна і Жизневського, то я вже знав, що піде ще гірше. Бо вони (силовики – прим. автора) не бояться їх використовувати. (Пізніше, коли ми завершуватимемо інтерв’ю, Ярослав Федорович скаже): – «З таким характером поранень я, як медик, до Майдану я не зустрічався. Або – знав про них лише в теорії. Тут – довелося навчатись на практиці. Практично – в бойових умовах».
А от іншому героєві нашої статті довелось мати справу із вогнепальними пораненнями задовго до подій Революції Гідності, під час якої ці практичні навички він не застосовував, захоплено називаючи саме Ярослава Радевича «справжнім лікарем Майдану» зі Стрия.
Тим не менше, організаторські його здібності допомогли ефективнішому функціонуванню медичних пунктів в екстремальних умовах.
Ігор Ярославович Равлінко на момент, коли розпочався Майдан працював лікарем-травматологом Залізничної лікарні міста Стрия. Вперше побував на Майдані в грудні 2013 року. Вдруге – в 20-х числах січня 2014-го. Як колишньому воїну-афганцю та санінструктору, учаснику близько 40 бойових виходів в Афганістані, аналіз інформації про отримані мітингувальниками травми підказував: справа дуже серйозна.
Погроми медичних пунктів на Грушевського, використання бронебійних спецкуль, які співпали з його другим приїздом на Майдан підтвердили побоювання. 22 січня мітингувальники відтіснили силовиків з Грушевського, треба було приводити до ладу розгромлені медичні пункти. Ігоря Равлінка попросили цим зайнятись.
До першого медичного пункту, котрий базувався у приміщенні Національної бібліотеки ім. Я. Мудрого (Грушевського, 1), разом із ним з КМДА вирушив з десяток лікарів. Ігор Ярославович – координатор, «старший».
Події, що відбулись до цього активізували реорганізацію медпункту. Ось тут і згодився досвід Ігора Ярославовича – і афганський, і – організаторський. Аналізуючи загострення протистоянь, лікар розумів, що надалі люди потребуватимуть невідкладної допомоги.
«Я вже знав, що таке – коли є політравми, масово поступають поранені…» До цього треба було бути готовим. Отож, до столів, що вже були в медпункті, доставили ще два. Укомлектували бокси зі стерильними інструментами, джгутами. Затискачами. Сформувались чотири бригади, дві з яких – чергували, дві – «відпочивали» (умовно – бо в ті дні готовність була постійною). Зорганізований «зв’язок» у найгарячіших точках і алгоритм евакуації медичного пункту (пан Ігор розумів важливість саме евакуації – з перспективою відновлення діяльності, а не просто – втечі).
Коли відбувався наступ силовиків – медперсонал отримував через «зв’язок» інформацію за лічені хвилини. На цей випадок були вже укомплектовані бокси з усім необхідним для «невідкладки» – мішки Амбу, набори для трахеотомії. Кожен із медиків знав, за що саме відповідає і в разі тривоги швидко і без хаосу рятував саме це медичне устаткування.
«Я так ту систему робив трохи – як у армії. По-іншому і не могло бути… (Медиків, як і Ігора Ярославовича часто «вели» спецслужби, «пробивали» номери телефонів). Одного разу, після дзвінка на швидку із медпункту на Грушевського, 1 мій телефон просто розривався (щодві хвилини!) від дзвінків «майоров такіх-то», котрі обіцяли «найті» нас – «терорістов» – згадує Ігор Равлінко. «Я змушений був викинути SIM-карту».
Незабаром пана Ігора поміняли на медпункті, він ще побув певний час на Майдані та в КМДА і повернувся до Стрия.
20 лютого 2014 року очима лікаря нам зможе допомогти побачити знову пан Ярослав Радевич. Він був у медпункті КМДА.
«Поранених було стільки, що не було можливості залишити медпункт. Почали вже приносити загиблих. Зранку було так – не було кому піднести під стіну вбитого. Просто прикривали його. Переступали, коли подавали іншого на стіл».
Було важко, як лікарю і людині. Тим більше знаючи, що, попри заклики із плакатів до силовиків не робити з лікарів Майдану мішені, вони цими мішенями, на жаль, були. Через свою важливість для майданівців. Але думок про те, щоб опустити руки не було – запевняє Ярослав Федорович. Не мав на це права.
Ярослав Федорович Радевич не опустить рук і потім. Коли розпочнеться війна, він буде і там. Воюватиме у лавах ЗСУ.
Ігор Ярославович Равлінко після повернення з Майдану до Стрия, разом зі своїми побратимами-афганцями, фактично, врятують від розправи побитого майданівця Нестора Дидика, якого силовики хотіли вивезти зі Стрийської міської лікарні до Києва (згадаймо – люди тоді зникали), організувавши цілодобове патрулювання його палати і цілий переговорний процес із ними.
Ярослав Радевич зараз працює у Стрийському військкоматі. Ігор Равлінко зараз – очільник медичної галузі Стрийської ОТГ, Голова Спілки ветеранів Афганістану Львівщини. Обидва медики не чекають особливих подяк…
Ігор Равлінко: «Кожен, хто йде в медицину, повинен пам’ятати про такі речі, як обов’язок, моральна відповідальність. Ця відповідальність передбачатиме готовність і до нестандартних кроків. І на війні, і в мирному суспільстві…В ім’я життя людини»
Ярослав Радевич: Коли внуки питатимуть мене, де ти був дідусю, коли гинули люди, я зможу їм відповісти. Де я був. «Я не чекаю подяк. Це був мій обов’язок»
Автор: Руслан Леськів